Запоріжанка

Мої любі два сини –

Запорозькі козаки,

Бо народжені вони,

Де козацький дух землі!

 

Їх матуся – росіянка

З років п`ять Запоріжанка:

В школі мову я вивчала;

Українця покохала.

 

З міста рідного буває,

Іноді я виїжджаю…

Та як бачу Запоріжжя –

Наче лине пісня ніжна.

 

Я вдивляюсь залюбки:

Як Дніпро тече могутньо

Поміж скель, що стоять круто –

І не змінять їх віки!

 

Є престол серед Дніпра,

На річках лише одна,

Островів усіх цариця –

Добродушна Хортиця.

 

Та сумна трохи вона,

Між своїх – занедбане дитя…

Але ж вірить «Берегиня»,

Що є совість у людини…

 

Душа прагне відпочити,

З різнотрав`ям степовим,

В балках з тереном густим,

Та з джерельцем потайним.

 

Захід сонця дивовижний,

Змалював для нас Всевишній!

І пашницю дає Він,

І пташиний передзвін.

 

Хай ласкаво сонце світить

Друзям всім, батькам, синам –

Щоб віки в любові жити,

В ріднім краї усім нам!

 

Буду серденьком просити

Бога Щирого – зростити

Моїх внуків, хлопчаків –

Запорозьких козаків!     Автор: Л. Савіних