Вина. Той факт, що вину розглядаємо після зіпсованості не означає, що вона виникає пізніше. І вина, і зіпсованість одночасно присутні в людині і є наслідком гріхопадіння. При обміркуванні вина потрібно врахувати її значення та ступені.
Значення вини
Вина – це заслуга кари чи повинність задовольнити Бога. Божа святість, як Писання доводить, реагує проти гріха, а це- “Божий гнів” (Рим.1;18). Вина приходить тільки через самовибір переступу – або з боку людства в Адамі, або з боку окремої особи. Вина походить від гріха, в якому ми всі брали участь.
Гріх, як опоганення, – це несхожість з Божим характером, а як вина – це протидія Його святій волі. Обидва ці елементи завжди присутні в сумлінні грішника. Вина – це також об’єктивний наслідок гріха, бо кожен гріх будь-якого роду є образою Бога і підлягає Його гніву. Вину не можна сплутувати з її суб’єктивною свідомістю. У сумлінні осуд Божий виявляє себе частково і пророче (1Ів.3:20). Наполегливість гріх і поступ йому послаблюють почуття моральної відповідальності.
Ступені вини
Святе писання визнає різні ступені вини, що виникають з різних видів гріха. Цей принцип визначений у Старому Заповіті в різноманітних жертвоприношеннях, які, за Мойсеєвого Закону, були обов’язковими для різних переступів (Лев.4-7). На це також вказується в розмаїтті суддів у Новому Заповіті (Лук.12:47).
Проте Римсько-католицька церква створила помилкову відмінність між пробачливими та смертельними гріхами. Пробачливі гріхи – ті, які можна простити, а смертельні – навмисні та свідомі, вони стягають смерть на душу. Всупереч цьому, слід звернути увагу на істотні відмінності у вині, що виникають в результаті відмінностей у гріху.
Є чотири групи різних гріхів.
Гріх природи і особистий переступ.
Людина – це грішник за природою і за дією. Є вина природженого гріха, і є більша вина, коли гріховна природа спонукує людину чинити дію особистого переступу. Слова Христа: “Царство Небесне належить таким” (Мт.19:14), говорить про відносну невинність дитинства, тоді як Його слова до книжників та фарисеїв: “Доповніть і ви міру провин ваших батьків” (Мт.23:32), стосуються до особистого переступу, доданого до успадкованої зіпсованості.
- Гріхи незнання та гріхи пізнання.
Тут вина визначається за кількістю інформації, що нею володіє людина. Чим більша міра пізнання тим більша вина (Мт.10:15)
- · Гріхи слабкості та гріхи самовпевненості.
Доза сили волі, пов’язана з цим, вказує на ступені вини. Псалмоспівець молився, щоб Бог його зберіг від самовпевнених гріхів (Пс.19:14), а пророк Ісая говорить про тих, “що вину притягають до себе шнурами марноти, а гріх – мов мотуззя від возу” (Іс.5:18). Це ті, котрі свідомо та рішуче віддаються гріху.
З другого боку, відречення ап. Петра від Христа зображає гріх слабкості. Він був переможений, незважаючи на рішення стояти (Лук.22:34). Цікаво звернути увагу на те, що за свавільний гріх не було жертвоприношення (Числа15:30).
- · гріхи неповністю і повністю ожорсточеного серця
Ступінь, до якого душа ожорсточує себе і стає несприйнятливою до багаторазових пропозицій Божої ласки, тут визначає ступінь вини. Душа може відвернутися від любові правди і стати цілком не чутливою до спонукань Святого Духа.
- Кара.
Хоч це правда, що д певної міри природі наслідки гріха є частиною кари гріха, ми повинні пам’ятати, що повна кара є іншої природи. Зіпсованість та вина, як наслідки гріха, лежать на людстві тепер, але кара в її повноті очікує майбутнього дня
Значення кари.
Кара – це біль чи втрата, що безпосередньо завдає законодавець в обстоюванні Своєї справедливості, що була грубо порушена через зламання закону. Сказане містить у собі природні наслідки гріха, але вони аж ніяк не вичерпують кари.
В усій карі є особистий елемент, тобто святий гнів законодавця, але він тільки частково виявлений природними наслідками. У світлі цього легко зрозуміти, що кара в основному не призначена для того, щоб здійснити виправдання правопорушника. Між дисципліною і карою є різниця.
Дисципліна походить від любові і призначена для виправлення (Єр.10:24), а кара походить від справедливості і тому не призначена для виправдання правопорушника (Об.16:5). Кара також, головним чином, не призначена для залякування та запобігання, хоч це іноді і досягається.
Несправедливо карати людину просто заради добра суспільства, та й кара не дасть нічого доброго, хіба що покарана особа заслуговує кари. Кара, завдана законом, не є дисципліною, а є справедливою відплатою. Вона не засіб, а мета. Вбивця не виправляється стратою, але одержує справедливу відплату за свої вчинки. Смертна кара – це божественний мандат (Бут.9:5).
Характер кари.
Вистачить тільки одного слова, щоб констатувати кару за гріх. Ось як подано у Святому Писанні: смерть. Це потрійна смерть: фізична , духовна та вічна.
- · Фізична смерть.
Фізична смерть – це відокремлення душі від тіла. У Біблії її представлено, як частину кари за гріх. Це найбільш пряме значення сказаного у Бутті 2:17. Молитва Мойсея (Пс.90:7-11) і молитва Езекії (Іс.38:17), визнають каральний характер смерті. Це ж саме правдиво й у Новому Заповіті (Ів.8:44).
Проте для християнина смерть більше не є карою, бо Христос перетерпів смерть, як кару за гріх (Пс.15:17). Тіло християнина спить, сподіваючись славного воскресіння, а душа, відлучившись від тіла, свідомо входить у присутність Господа Ісуса.
- · Духовна смерть.
Духовна смерть – це відокремлення душі від Бога. Кара, проголошена в Едемі, що впала на людський рід, – це, головним чином, і є смерть душі (Бут.2:17). Через неї людина втратила Божу присутність і прихильність, як також пізнання Бога і прагнення до Нього. Через це душу треба оживити від смерті (Лук.15:32).Саме тому Христос сказав, що потрібно “народитись згори” або “переродитись.”
- · Вічна смерть.
Вічна смерть – це кульмінація і завершення духовної смерті. Це вічне відокремлення душі від Бога, разом із супровідними докорами сумління і зовнішньою карою (Мт.10:28)
